|
|||||||
|
|
|||||||
 |
||||||||||||||
|
||||||||||||||
|
||||||||||||||
|
|||||||
Іґор СтокфішефськийЗдається мені, все, що
я бачу, ледь утримує свою форму, тріщить по швах. Як же мало треба, щоби світ тріснув, являючи нам свою іншу, розмаїтішу форму. Достатньо уважніше дивитися. Достатньо пробудити в собі інше бачення… Маріуш Сєнєвіч 1. «Місто Скляних Слонів» запрошує нас у карколомну мандрівку до меж репрезентації – спектаклю видимого світу, а водночас можливості його віддзеркалення у мові, літературі, оповідях як організованих словниках, чиї лексеми дозволяють нам аналізувати й оцінювати наші життя. Роман Маріуша Сєнєвіча є «лабораторією суспільної уяви», як часто говорив про свій театр Гайнер Мюллер; місцем, де письменницька фантазія автора стає об’єктом експерименту через зіткнення її вільних атомів із перешкодами, що ними є приступні нам слова, комбінації речень, образів, звуків, ласкаво наданих культурою, яка ревниво оберігає свої межі. Ставка цього експерименту чимала. Адже письменник вивчає межі свободи. Який результат? Важко передбачити… Але навіть якщо Сєнєвіч ухиляється від прямої відповіді на питання, яким чином можна звільнитися від гніту консервативної культури, дані, які він здобуває, здійснюючи цей блискучий письменницький дослід, можуть нам успішно слугувати дороговказами на стежині, котра провадить до (хоча б трошки) кращого світу. 2. Сюжет «Міста Скляних Слонів» складають дві оповіді. Перша – це щоденниковий запис п’яти тижнів із життя Яна Квітчастого, непересічного окуліста у шпиталі провінційного містечка – Міста Скляних Слонів, яке дало назву романові. Лікар у рамках руху опору супроти «банальнішання світу» проводить операції, які дозволяють пацієнтам бачити інші виміри життя, нові образи речей. «Світ потребує нового бачення!» - таким є гасло окуліста-бунтівника. «Я домагаюся веселки!» - ось політична вимога, гідна борця за свободу бачення. Друга оповідь – то паралельна історія про шпиталь-в’язницю, організовану за зразком нічліжок для безпритульних, де непересічний окуліст проходить реабілітацію/ресоціалізацію, внаслідок якої мав би покинути амбіції впливати на форми речей. Розвиток цього сюжету пізнаємо також із щоденника, написаного… власне кажучи, ким?.. всезнаючим оповідачем? Одним із лікаревих товаришів по нещастю? Дияволом? Богом? Автором роману? Я б ризикнув припустити, що автор щоденника – саме Місто. Воно символізує культуру як джерело уявлень про світ, а водночас колекцію цих уявлень, із якої черпаємо можливі сценарії наших життів. Чи справді життів? «Існує лише одна оповідь, одна оповідь, створена містом, вона гарантує щастя і спокій, а кожна людина є її власністю». Ось що чує Квітчастий з вуст Міста. Саме так: тут Місто (а отже, культура) є інструментом уніфікування оманливої множинності сценаріїв, кодексів вартостей, що ними ми керуємося, оповідей, між якими буцімто можемо вільно рухатися, обираючи серед них ті, що відповідають нашим особистим смакам і потребам. Сєнєвіч звинувачує культуру в тому, що вона на наших очах перетворилася з відкритого простору поступу на інституцію, яка оберігає незмінність світу. Натомість скляні слони – інфантильні талісмани, що дали назву містові, - покликані навіяти людям ілюзію мінливості долі, натякнути, що досить дрібки щастя, аби змінити життя й дійсність. Фабрика скла, де їх виготовляють, годує Місто. Фігура гордіївого вузла, який пов’язує репресивну культуру «однієї оповіді» з сучасним капіталізмом, по-справжньому зачіпає. 3. Про яку «одну оповідь» ідеться? У певну мить сюжету, розігнаного письменницькою уявою Сєнєвіча до межі можливостей сприйняття, героям являється «дух-оповідач», який їхніми вустами «вигикує» свою велику імпровізацію, свій трансцендентний statement. «Одна оповідь» виявляється киплячими в казані абсурду уламками героїчної національної історії, де стародавні перемоги лицарів змішуються зі світовими війнами та боротьбі проти диктатур. «Одну оповідь» викрикують на пошарпану мелодію католицького лепету, інкрустованого рядками великих візіонерів романтичної літератури, цих месій не сповна розуму. Парадокс цієї оповіді в тому, що вона, хоч і здається зв’язною й буцімто будує тотожність розсудливого консервативного громадянина, насправді є постмодерною мозаїкою, в якій лише цинік здатний вгледіти спільні знаменники, які можуть стати матеріалом для будування фундаменту раціональної вільної спільноти. І водночас ця мозаїка навдивовижу однобарвна: того, хто спробував би вщепити в неї старече кохання, лесбійські стосунки чи расове розмаїття, чи будь-що, що не вміщається в її схеми, одразу заштовхають до чорного пікапа кремезні санітари, й він опиниться у відповідному закладі – так, як це трапилося з Яном Квітчастим, наївним мрійником, якому спало на думку, що «могла б існувати інша оповідь». 4. «Нарація», «оповідь» - ці гасла, довкола яких кружляє «Місто Скляних Слонів», здається, вказують на переконання Сєнєвіча, що межі уяви визначає мова, а водночас саме вона опиняється в осередді дебатів про свободу в рамках репресивної культури. Все це лише видимість. Проблема, якої торкається автор, - це становище чуттєвого (насамперед зорового) сприйняття дійсності стосовно її мовного вираження, а насамперед стосовно сили, з якою сенсуальна дійсність намагається накинути нам «одну оповідь», користуючись візуальними знаряддями (архітектурою, мас-медіа, рекламою тощо). Не йдеться про тематизування сприйняття через постать головного героя, непересічного окуліста, який бореться в ім’я «нового бачення». Використання різних шрифтів для двох паралельних сюжетів підказує, що Сєнєвіч переносить вагу підозр із мови на зір, задовго до того, поки ми починаємо орієнтуватися в темі роману. Цей троп веде письменника, з одного боку, до спроби знайти літературну мову, яка відповідала б тим видам мистецтва, які апелюють до чуттєвості, наприклад, візуальних мистецтв (у романі зустрічаємо опис репродукції «Крику» Мунка та приголомшливої інсталяції, як складається з жіночих тіл, настромлених на срібні гаки, що прямо відсилає до потенціалу критичного мистецтва) та театру (йдеться про виставу з нагоди Жіночого дня, в якій роль жінок грають чоловіки – об’єкти зачіпок та сексистських зауважень). З другого боку, твір відсилає до особливого літературного експерименту, який полягає у спробі передати засобами літератури (з її метафоричністю, сюрреалістичними техніками та словесною еквілібристикою) враження, ніби ми й справді можемо бачити інакше – нелінійно й мозаїчно. Коли я називаю «Місто Скляних Слонів» «лабораторією суспільної уяви», то лише тому, що помічаю в цьому романі спробу визволення чуттєвої фантазії суб’єкта письма та негайного фіксування її витворів за допомогою літер, слів, речень так, аби уникнути опору культури як контролера суспільної поведінки, ухилитися від кулака її бодіґардів – стражів кордонів зовсім іншої спільноти, що спирається на інший, відмінний від загальноприйнятого, кодекс вартостей, на іншу економіку й естетику. Описи напівсонних, напівнаркотичних видінь героїв, що їх знаходимо в «Місті Скляних Слонів», справляють враження, ніби Сєнєвіч сам – насправді чи уявно – тестував, чи можливі такі раптові зміни образів, таке фрагментарне бачення, стрибання між різними формами дійсності й ділення їх на окремі різнобійні секвенції, аби згодом швидко знайти мовні еквіваленти для своїх чуттєвих вражень. Завдяки цьому роман стає ще й гімном на честь літератури. Віра в її силу виявляється в мить, коли помічаємо, що чуття таки можливо налаштувати на «нове бачення», але виразити це «нове бачення» можна лише через мову. Беззахисний зір, здатний вчинити революцію в сприйнятті завдяки нелюдському зусиллю суб’єкта, одержимого прагненням змінити параметри дійсності, потребує матеріальності писемної мови, аби санкціонувати свій фантастичний потенціал. 5. Що ж я в такому разі маю на увазі, коли кажу, що результат експерименту Сєнєвіча, попри все, неможливо передбачити? В останніх реченнях книги герої, позбавлені шансів збудувати власну оповідь, викинуті на марґінес «однієї оповіді», намагаються з уламків речей і слів, що залишилися після катаклізму їхнього світу, відбудувати дійсність. Квітчастий зізнається: «Ще нічого не втрачено. Ще можна буде запровадити нове бачення в нашому паралельному світі. Ми будуємо його поза містом». У цьому фрагменті виразно видно опір, який письменникові насамкінець чинить «одна оповідь», видно барикаду на шляху його визволеної уяви, так, наче сила репресивної культури знову здобула владу над оповідачем завдяки нелюдському зусиллю мовного творіння – за мить перед тим, як зазнати поразки, у самому кінці роману, що нагадує рукавичку, кинуту просто в його монструозний жарт. Адже – як каже оповідач – «міста неможливо покинути». Неможливо збудувати нічого «поза містом», так само, як неможливо вийти поза культуру чи капіталізм. «Поза містом» - це не більше, ніж мовний еквівалент скляного слона, ілюзія альтернативи, яку можна витворити за умови, що покидаєш видимий світ, що капітулюєш на його жорстоких умовах. І заразом у капітуляції Квітчастого я бачу парадоксальну надію. Вона криється у словосполученні «паралельний світ». Адже якщо годі вийти поза місто, можливо, всередині його вдалося б заснувати нові простір і час, паралельну нарацію мови й чуттів, яка за допомогою безумовної віри у «нове бачення» досягла б рівня істини, прирікаючи «одну оповідь» на животіння в сухій країні допотопних фантазмів. Якщо на сторінках роману Сєнєвічу вдалося вмістити дві оповіді, можливо, це здійсненне й у реальному світі. Хтозна, чи не час заявити рішуче й одноголосно, що «нове бачення» існує, і його форми розкривають непроминальну правду про дійсність, стійку супроти невиразного остраху, що його щомиті викликає в нас «дух-наратор» «однієї оповіді»; правду, яку неможливо заперечити, обзиваючи її звичайним вигадуванням історій. Цур тобі, пек! Mariusz Sieniewicz, Miasto Szklanych Słoni, Wydawnictwo Znak, Kraków 2010. kommentare/komentarze/коментарі[0] Tagi: krytyka,sieniewicz, stokfiszewski
|
